Життя іде. Коли стрімко, коли повільніше. Начебто нічого важливого не стається. Вірніше, воно внутрішнє. Хочеться трохи часу на себе : посидіти, поки сонце світить у вікно і помалювати, послухати музику, і щоб нічиї розмови її не переривали, подивитись кіно, чи якийсь дурний мультик (боже!!!! до чого я докотилась!!!!). Але є справи, і їх треба робити, бо більше ніхто не зробить. А до пенсії так далеко!!!! А сил щось нема...Зате знайшла собі збоченське задоволення : недільний клуб в бібліотеці "Майстриня". Там бувають цікаві майстер-класи, такі, що можна використати на роботі, або цікаві ідеї, або виставки (особливо паперопластики). Так що ходжу. Майже кожної неділі. Ось і завтра піду. Робитимем ангела бісерного. Я цілий вечір вибирала всякі відтінки і розміри білого.
Ха! збиралася щось розумне написати, але поки тикала пальцями в клавіші, всі думки повтікали. До речі, я друкую принаймні трьома пальціми кожної руки : 2,3 і 4-м. Часом задіюючи і крайні пальці. Сказуються заняття музикою Тикати одним пальцем мені просто незручно і довго. Тому так дивно дивитись, коли хтось працює лише вказівним.
Весь час таке відчуття, що я щось упускаю. Здається, ще мить, ще трошки-трошки -- і я згадаю, чи придумаю щось дуже важливе, чи цікаве. Але воно втікає знов у глибини підсвідомості. Може це вже старість? Чи слабоуміє наступає?
Діти на клубі переважно викликають сум. Такі пусті, такі нездатні ні до найменшої концентрації, творчості. Тільки безглуздий броунівський рух, тільки звучання у простір --аби звучати. Питання, на які не чекають відповіді, балачки, які ніхто не слухає, розмови без змісту і інформації... Коротше, печалька.
О, згадала. Бабця переказувала розмову з однією тіткою, і вона сказала :"...о-о, я так люблю допомагати...". І я собі подумала : як дивно, що є люди, які це ЛЮБЛЯТЬ !!!!! Я, наприклад, поклавши руку на серце можу сказати, що я зовсім не люблю комусь допомагати. НІКОМУ. Але є речі, які просто ТРЕБА робити. Бо треба і край, і не важливо, люблю я це, чи ні, хочу це робити, чи ні. Наприклад, мені зовсім не цікаво ходити БН за продуктами, ну і що з того, я мушу це робити, бо більше нікому, бо так склалась доля, що я тут найближче. ... Та й взагалі, може це така магія -- робити щось посильне в надії, що небеса зглянуться і не пошлють чогось невимовно тяжкого, яке може я і не перенесу.... Коротше, ось яка дурня лізе в голову під кінець року.